Як я прийшов до Бога

Анатолій Жилавий,
місіонер церкви “Більша благодать”,
м. Ужгород

Я ріс у сім’ї нетиповій для Львова і Західної України, де люди переважно традиційно-релігійні. З маминого боку моє коріння походить із Росії, точніше – із Санкт-Петербурга (тоді – Ленінград). Це була досить заможна родина польсько-литовської крові. Тому моя прабаба, єдина релігійна людина в моїй сім’ї, ходила у Львові до костелу і читала молитви польською мовою (до речі, я вірю, що вона відійшла у вічність спасенною, оскільки бачив, що її віра – не просто суха традиція, а переконання її серця). Мій рідний батько (з нами не жив, але зараз я маю з ним постійний зв’язок) українець, родом з Івано-Франківської області. Таким чином, я жив в атмосфері доволі атеїстичній, а до того ж – трохи бандитській. Мій дядько був досить відомий авторитет у Львові (пропав безвісти, тобто його прибрали конкуренти), вітчим три рази відсидів за рекет (у побуті він хороша людина (я завжди ставився до нього з симпатією і повагою), а зараз покинув старе життя, працює, забезпечує сім’ю, молодець!). Дорога в кримінальний світ для мене була відкрита (більше навіть не через сім’ю, а через вулицю), але Господь вберіг. Серед друзів, у школі я міг відверто сказати, що в Бога не вірю. До церкви я ніколи не ходив (правда ще дитиною був охрещений), хіба що з другом на Пасху ходив святити ковбаску 🙂 в церкву св. Миколая. Але всередину храму я ніколи не заходив. Чомусь мав якийсь страх, частково, мабуть, тому що не знав ні молитов, ні коли і що робити. Єдине, що я робив, це хрестився, коли проходив біля храму, але то так – для годиться, щоб не подумали, що невихований. Можна сказати, я був переконаний, що Біблія – це казка або радше легенда, а Ісус у кращому разі – добра людина, з якої зробили бога. Бувало тільки, що деколи я, коли не міг заснути, думав про те, що може пекло насправді існує. І що тоді? А тоді халепа – на Небеса я точно не піду! Але то були  швидкоплинні думки, які не займали багато місця в моїй голові.Одного ясного дня, коли мені було років 10-12 (точно не пам’ятаю), я чи то гуляв, чи то повертався зі школи, а біля нашого будинку якісь іноземці роздавали щось дітям (та іншим). Це були євангельські брошури. Мені теж тоді дісталися дві штуки. Називалися вони «Розповідь про любов» і «Таким було ваше життя». Я тоді перечитав їх і не викинув, а зберіг. Не можу сказати, що тоді в мені щось змінилося, але я задумався. Тільки в 2007 році я дізнався хто це дав мені брошури: це були американські місіонери Брайан Х., Ден Б. та інші. Вони тоді винаймали квартиру в сусідньому будинку. Для Брайана було великим підбадьоренням почути про це від мене. Як у Писанні сказано: «Хліб свій пускай по воді, бо по багатьох днях знов знайдеш його.» (Еклезіаста 11:1)

В лютому 2000 року до мене прийшов товариш, Володя, і сказав щось таке: «Переходжу я дорогу в центрі, біля Оперного, а мені ззаду кричать: «Стій, міліція!», я обернувся, міліції нема. Підходить до мене чоловік (як я згодом дізнався, це був Руслан, лідер молодіжного служіння), дає запрошення і каже: «Приходь до нас на молодіжну зустріч». Мені самому не хочеться йти, пішли зі мною, подивимось». Я погодився і ми пішли. Нам сподобались ця і наступні зустрічі. Там була група молоді, конкурси, фільми, чай, печиво і “файний час”, як ми казали, а також Руслан проповідував на різні підліткові теми (взаємини, наркотики, куріння, алкоголь та інше). Тоді ще були часи без комп’ютерів, мобілок та й грошей у молоді стільки не було, а до того ж була зима і на вулиці холодно. Тому там збиралась братва з усього району вулиці Замарстинівської. Через якийсь час Руслан запросив нас на церковне богослужіння. Ми прийшли не на сам початок, а якраз на проповідь. Перше, що мене вразило, це те, що я побачив там свого сусіда Юру, а потім його сестру Лілю і Марту. Про Юру в мене було й до того хороше враження, бо коли я зустрічав його на вулиці, він був завжди усміхнений і вітався зі мною (більшість його ровесників корчили з себе крутих і серйозних пацанів). Ми почали ходити на богослужіння, хоч я спочатку мало що розумів із проповідей. Коли закликали до того, щоб увірувати в Христа і спастися, я робив це декілька раз (так, про всяк випадок, щоб Бог точно почув :). Крім того в нас сформувалася підліткова група, яка багато часу проводила разом. Фактично все літо ми були разом: спілкувалися, грали в ігри, їздили в табір в Одесу. Словом, було весело. Мені подобалося бути в цій групі, бо я бачив інше життя, життя без матів, курива, випивки, брудних взаємин і так далі. Після літніх канікул, із початком навчання у школі в мене була спокуса повернутися до старого життя, але незабаром я  вирішив, що воно мені не потрібне і я тоді твердо постановив у своєму серці, що буду слідувати за Христом. Я навіть пішов навчатись у біблійну школу, але перша спроба була невдала (я не дотягнув, тому що взяв занадто складні для себе уроки). Наступного року я розпочав навчання знову і вже довів його до логічного завершення – до диплому. Зараз я безперечно дуже радий, що пішов цим шляхом і продовжую ним іти. Дяка богові за це!У моєму свідченні кожна маленька деталь зіграла свою роль і посприяла моєму наверненню до Бога, як написано «Бо хто буде погорджувати днем малих речей?» (Захарії 4:10).

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s